«Є сила благодатна в співзвуччі слів живих. А цих прекрасних співзвучностей у церковнослов’янській мові так багато! Це мова, сповнена Божественної поезії; протягом десяти століть цією мовою наші предки слухали святу службу, молилися, спасалися. Це мова великих угодників наших Антонія і Феодосія Печерських, Іова Почаєвського, Феодора Острозького. Ніякий переклад на українську мову не дасть душі тієї духовної насолоди, як мова церковнослов’янська. Це відчули ті, хто зберіг церковнослов’янську мову, і ті, хто спочатку перейшов на українську в службах Божих, а потім повернувся до церковної мови, знову отримавши порядок у молитві, тишу і мир духовний. Правда, яку тимчасово затемнили хмари, знову засяяла. Істина безсмертна».
Це було сказано у 1935 році, коли владика Симон мав будувати зважені й мудрі стосунки з католицькими, автокефальними, уніатськими співвітчизниками, із комуністами, націоналістами і навіть фашистами. Він не служив нікому, окрім Бога, не створюючи ідола ні з рідної землі, ні з мови, і зберіг у тих страшних випробуваннях свою совість, а з нею – душу, мову, вічність.
Мова церковна для мене – це Земля Обітована, святиня, яких так мало залишилося у нашому метушливому світі. Звичайно, душа болить за статус і стан української в рідній країні. Але мова не повинна стояти вище віри, вище Христа, бо на небі нема різних мов, але є вірність, любов, чистота…
Церковнослов’янська мова – це не зброя розбрату, роз’єднання, а навпаки – Благословення Господнє. Це можливість слов’янським народам молитися разом, розуміти один одного! Це наш лакмус, наші дріжджі, таємнича закваска. Мова, яку не тягають по телешоу, не «прикрашають» матюками, мова спеціальна, хіба це так погано? А молитися у домашній молитві кожен може, як навчений, як серце просить.